Нещодавно відбулася зустріч книжкового клубу, на якій я мала щастя поспілкуватися з читачами віч-на-віч. Багато глибоких запитань, неочікуваних інтерпретацій і теплих слів — це був справжній діалог, а не просто обговорення тексту.
Мене завжди цікавила зворотна рефлексія. Те, як мої історії відгукуються в головах і серцях людей. Що вони викликають — роздратування, захоплення, спокій чи тривогу? Що запам’ятовується, а що хочеться посперечатися?
Неймовірно цінно — чути це особисто.
І особливо — чути здорову критику.
Чесно кажучи, я завжди ставлюся до неї з вдячністю. Бо похвалу легко сказати, а ось сформулювати конструктивне «мені це не зайшло» — на це треба сміливість і чесність. Це означає, що читач уважний, включений, не байдужий.
Та, мабуть, найприємніше — помічати, що з кожною новою книгою такої критики стає менше.
Може, тому що я росту як автор.
А може — ми з читачем починаємо краще розуміти одне одного.
І це, мабуть, найголовніше.